Головна » 2013 » Лютий » 13 » Короткий iсторичний нарис УАПЦ
13:21
Короткий iсторичний нарис УАПЦ
Короткий iсторичний нарис УАПЦ
 
5 травня 1920 р. УАПЦ проголосила про своє відновлення як незалежної Помісноі Церкви. Митрополита та перших єпископів поставлено 1921 р. з використанням виняткового звичаю пресвітерського рукоположення. Священство УАПЦ було винищене большевицькими окупантами протягом 1926 - 1937 рр. Єпархії УАПЦ продовжили діяти в Канаді, США.

Файл:St. Andriy's Church in Kyiv.jpg1924 р. утворилася Польська Православна Церква, складена головно з українців та білорусів. 1942 р. єпископами Польської Православної Церкви відновлено УАПЦ в Україні на чолі з митрополитом Полікарпом Сікорським, яка після війни була знов заборонена большевиками. Єписокопат і частина духівництва виїхала за кордон, де УАПЦ діяла в повоєнний період.

Після падіння большевицького режиму УАПЦ відновила своє легальне існування в Україні. 5-6 червня 1990 р. пройшов перший собор УАПЦ в Києві, де затверджено Статут УАПЦ й обрано її главу -Святійшого Патріярха Мстислава (1898-1993).

Після сметрі Патріярха Мстислава 7 вересня 1993 р. Помісний Собор обрав його наступника - патріярха Димитрія(1915-2000).Димитрій (Ярема) - Патріярх Київський і всієї України. Народився 9 грудня 1915 р. Ієрейські свячення прийняв 10 серпня 1947 року в Російській Православній Церкві. 7 вересня 1993 р. обраний на Патріярха. Інтронізований на Патріярха Київського і всієї України 14 жовтня 1993 р. Автор низки мистецтвознавчих і богословських праць, зокрема з історії українського іконопису.
 
Канонічність УАПЦ
 
За Ризькою угодою польського уряду з більшовицькою владою СРСР 18 березня 1921 р. західна Україна опинилася під відновленою Польщею. Єпископ Луцький Олексій (Громадський) у вересні 1922 року, перед його переміщенням до білоруської кафедри,  писав про релігійну ситуацію в СРСР: "Нині митрополит Сергій (Страгородський) відпав від спасенної церковної єдності і сполучився з ворогами Христа і Святої Церкви, з мерзотниками, блюзнірами - комуністами. Нині він відступив від православної Церкви, слуга безбожництва". За офіційною польською статистикою 1938 р. з 3.762.500 православних у Польщі 2.500 000 складали українці (тобто - 70%; білорусів - 29%). Але за спогадами патр. Мстислава (Скрипника), у ті часи обраного депутатом до Сейму, православні українці під Польщею складали 7 млн. Хоч проросійське виховане єпархіальне духовенство тоді часто відверто називало себе "чорносотенцями", проте пробуджена національна свідомість українців все більше зростала, набирав силу і український церковний рух. Справа розмосковлення Церкви стає предметом частих дискусій. В Почаєві на єпархіальному з'їзді духовенства і мирян 3-10 жовтня1921 р., скликаному єпископом Волинським Діонисієм (був висвячений 1913 р. собором єпископів на чолі з Патріархом Антіохійським Григорієм ІV) було ухвалено: "Жива віра вимагає і живої віри в молитвах і в службі Божій; через те треба перейти від церковнослов'янської мови до народної живої мови української".

Подібні ухвали щодо української мови, як богослужбової, приймалися синодом єпископів у Варшаві 16.06.1922р. і 3.10.1924 р., а з квітня 1925 р. починають видаватися україномовні богослужбові книги. Їх переклад здійснювала навмисно створена для цього комісія при Синоді Православної Церкви в Польщі. На конференції восени 1921 р. міністр ісповідань і освіти М.Ратай заявив, що "Польський уряд не уявляє собі іншого управління Православною Церквою в Польщі, як на засадах автокефалії. Червневий собор єпископів у Варшаві 1922 р. ухвалив:

"1. З причин припинення в Москві діяльності Вищого Церковного Управління, всі справи ... має рішати на місці Собор православних архієреїв в Польщі...
2. Собор Архієреїв ухвалює не приймати жодних розпоряджень від утвореного в Москві неканонічного Церковного Управління.
3. Собор православних архієреїв, з огляду на церковну смуту і розруху в Росії, не має нічого проти автокефалії Православної Церкви в Польщі...".

Цю ухвалу підписав разом з архієреєм Діонисієм та іншими єпископами також і митр. Юрій (Ярошевський), раніше призначений патріархом Тіхоном за згодою польського уряду Екзархом Православної Церкви в Польщі. Митр. Юрій також усунув від церковних справ "опору рускості" (шовіністичних росіян) - "Церковний Совєт в Польще". За це 08.02.1923 р. заборонений у священослужінні "чорносотений" архімандрит Смарагд застрелив митр. Юрія. 27.02.1923 р. на митрополичу кафедру у Варшаві обрано архієпископа Волинського Діонисія. 13.11.1924 р. вступив у дію "Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Царгородської Патріархії про визнання Православної Церкви в Польщі Автокефальною.

 Царгородський Патріарх Василій ІІІ саме визнавав автокефалію, а не дарував, а також визнавав у Томосі неканонічність "приєднання" Київської митрополії у 1686 р. до Московщини." Посилання в Томосі на історію Української Православної Церкви свідчить про впливовість української православної громадськості в Православній Церкві в Польщі, майже цілком української за її складом. Визнання ж у Томосі автокефалії цієї Церкви свідчить і про те, що УПЦ до 1686 р. "де-факто" була автокефальною, а від нині стала такою вже і "де юра"(- авт.). Від тоді Православна Церква в Польщі стала називатись Автокефальною Православною Церквою в Польщі (тобто такою, яка має головою на своїх землях свого митрополита чи патріарха).

10.06.1932 р. у Варшаві митр. Діонисій разом з іншими архієреями здійснює першу єпископську хіротонію над українцем архимандритом Полікарпом  (Сікорським). 20.10.1940 р. рукоположено єпископа Холмського і Підляського, Ілларіона (Огієнка), а 9.02.1941 р. ще одного українця - єпископа Паладія (Видибіда-Руденко).

1939 рік. Більшовики окуповують Західну Україну. Під їх тиском, раніше відомий, як супротивник більшовицької церкви, архієп. Олексій (Громадський), після відвідин Москви, разом з ще трьома єпископами таємно від української громадськості й всієї Православної Автокефальної Церкви в Польщі провели 18.08.1941 р. собор в Почаєві, і ухвалили "бути в канонічній залежності від Церкви Російської" (?!). Так утворилась розкольницька Українська Автономна Православна Церква на чолі з митр. Олексієм (після 1945-го року багато її єпископів увійде до складу РПЦ за кордоном). Архієп. Олексій 1.07.1942 р. в листі до архієп. Полікарпа писав: "Я не змінився, а змінилися обставини, які вимагають для добра нашої Церкви інших шляхів... Як і раніше, я обстоював би незалежність від Москви. Варшавська автокефалія з упадком Польщі перестала існувати і Вам триматися за неї не слід, щоб не пошкодити через те Церкві Українській"... Архієп. Полікарп й більшість єпископів української церкви разом з митр. Діонисієм засудили цей "соборик", який не мав права говорити від імені Православної Автокефальної Церкви в Польщі, ще й відрікся від законного Кіріарха митр. Діонисія.

Підпорядкування Москві 1940 року частини Православної Церкви в Польщі сталося насильством, а не якимось канонічним актом.1941 року окупаційний німецький режим заборонив митр. Діонисію здійснювати канонічно-ієрархічні функції поза межами генерал-губернаторства (Польщі). За таких обставин митр. Діонисій 24.12.1941 р. призначає своїм Декретом архієп. Луцького Полікарпа "Тимчасовим Адміністратором Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України" (на Україні й Білорусії) з правом висвяти єпископів. На вимогу Райхскомісаріату до нього було надіслано "Тимчасовий статут Святої Православної Автокефальної Української Церкви". Відтоді ця Церква (на "звільнених землях України") засвоює назву Українська Автокефальна Православна Церква. В лютому 1942 р. було висвячено ще двох українців-єпископів: Ніканора (Абрамовича) та Ігоря (Губу). Українське православне громадянство було глибоко вдячне митр. Діонисію та архієп. Олександру, росіянам за походженням і вихованням, котрі стали добродіями для УПЦ, зрозуміли потреби і сподівання українців і висвятили канонічну українську ієрархію.

10.02.1942 р. собором єпископів у Пінську було ухвалено прийняти в свою юрисдикцію духовенство і вірних УАПЦ, що їх очолював з 1921 р. на Східній Україні митр. Василь Липківський (розвиток УАПЦ на Східній Україні в післяреволюційні часи відбувався зовсім іншим шляхом, ніж на Західній, є дискусійним і потребує окремого обговорення. Митр. Василь залишив нам збірку чудових промов. Чи не за заповіддю Божою задля великої своєї любові до українського народу і його Церкви він губив свою душу? - авт.).

13.03.1942 р. залишений більшовиками український Київ радісно вітав давно очікуваних українських православних єпископів. Богослужіння проводилось в храмах, котрі не могли вмістити всіх вірних.Проросійські церковні кола, стурбовані зростанням УАПЦ, поширювали про неї всілякі плітки, називаючи її "сектою липківців", "безблагодатною".

28.03.1942 р. митр. Сергій (Страгородський - "РПЦ") надсилає "Пасхальне привітання до пастви в областях України" в котрому він "за змову єпископа Полікарпа з фашистами" позбавлює його "сану і чернецтва з вилученням його з духовного сану" (?!)... Так тричі анафематствуваний собором соловецьких мучеників, а згодом ї Катакомбною Істинно-Православною Церквою (-авт .) основоположник сергіянського розколу втрутився в справи зовсім не підвладної йому і ніколи не мавшої з ним нічого спільного Православної Автокефальної Церкви в Польщі та її канонічної складової частини і продовження -- Української Автокефальної Православної Церкви (відтоді й досі сергіянці "РПЦ-УПЦ" називають митр. Полікарпа і рукоположену ним ієрархію "полікарполипківськими розкольниками і єретиками")...

Фальшива гра Московського митр. Сергія викликала широкий осуд серед української людності і на шпальтах часописів. Навіть єпископи Автономної Церкви: митр. Олексій, архієп. Антоній (Марценко) та єп. Симон (Івановський) так тоді писали: " Митр. Сергій віддавна є знаряддям в руках московських безбожників... Підписані архієпископи і єпископи Православної Церкви в Україні освідчують перед цілим світом, що напади митр. Сергія на архієп. Полікарпа також торкаються і нас, хоч ми і заступаємо інший напрямок в рамках Православної Церкви в Україні, що ми також не вважаємо митр. Сергія за відповідального речника почувань православних віруючих в Україні. Своїм виступом митр. Сергій санкціонує сьогодні для Москви кількадесятилітній кривавий Кремлівський терор проти християнської релігії, проти Церкви і всіх віруючих".
З 9 по 17 травня 1942 р. таємно від німецької влади в нижній церкві Андрієвського собору в Києві за участі митр. Полікарпа було висвячено українців-єпископів: Фотія (Хорошого), Мстислава (Скрипника), Сильвестра (Гаєвського), Григорія (Огійчука). Протоколи висвяти єпископів були надіслані до митр. Діонисія, який з тими висвятами також погодився в листі до Адміністратора від 16.06.1942 р. Собор єпископів УАПЦ (від 9-17.05.1942 р.) окрім іншого ухвалив...

"3). Закликати священослужителів і всю віруючу людність на звільнених українських землях до єднання в єдину Святу Автокефальну Православну Церкву.
4). Вважати Блаженного митр. Діонисія місцеблюстителем Київського митрополичого Престолу до наступного Всеукраїнського Собору".

Собор з благословення митр. Діонисія осудив діяльність розкольників Московської духовної орієнтації і заборонив молитовне єднання з ними, аж поки вони не покаються і не повернуться до свого законного митрополита.

З 1.09.1942 р. було організовано 513 парафій УАПЦ: 298 на Київщині та 215 в інших областях, де не було ще єпископів УАПЦ. За цей же час було висвячено 136 священиків, прилучено від ієрархії митр. Василя (Липківського) 93 священики і від Церкви Російської 226 священиків. Німецька влада всіляко перешкоджала УАПЦ: ієрархів УАПЦ утискували (наприклад, єпископу Мстиславу було заборонено священнослужіння і він цілий рік знаходився у засланні), не рідко заборонялися богослужіння у неділі і двунадесяті свята; вшанування урочистих дат; заборонялося проводити собори і змінювати парафіянам існуючу конфесійну приналежність (на руку промосковській церкві) та інше.

8.10.1942 р. митр. Олексій і митр. Полікарп у святій Почаївській Лаврі підписали акт об'єднання Автономної і Автокефальної Церков в одну УАПЦ. Але рішення Акту не були виконані, бо 7.05.1943 р. по дорозі з Кременця до Дубна біля Смиги вояками ОУН-УПА була обстріляна німецька машина.Серед загиблих виявили ї митр.Олексія з документами-пропозиціями до німецької влади про співпрацю з Автономною Церквою (зважаючи на хитливість поглядів митр.Олексія, можна констатувати, що він в останні роки свого життя керувався, на жаль, більше не страхом Божим,а політично-військовою кон'юктурою - авт.).В 1943 р. німці з польськими прислужниками почали жахливий терор на Волинських землях, спалювали церкви, звинувачували УАПЦ у співпраці з партизанами, розстрілювали священиків. До самого свого краху гітлерівці не дозволяли владикам УАПЦ здійснювати архіпастирські обов'язки перед паствою і, відступаючи, тримали їх розрізнено по всій Німеччині під пильним наглядом. Ієрархи УАПЦ ще довго сподівалися на повалення більшовицького режиму та на повернення до України. УАПЦ, яка виникла внаслідок канонічних дій Православної Автокефальної Церкви в Польщі мусила функціонувати вже за межами України по всьому світу в місцях поселень українців-емігрантів.
 
(за І.Власовським. Нарис історії Української Православної Церкви, - в 4-ох т.: 2-е вид. - Ню-Йорк-Київ-С.Бавнд Брук: Українська Автокефальна Православна Церква, 1990. - Т.4, Ч.2 - 416 с.). Текст надано, як друга частина книги автора П.О. "Сергіянський розкол і Українська Автокефальна Православна Церква"
Категорія: Історія України | Переглядів: 441 | Додав: admin | Теги: iсторичний нарис УАПЦ, УАПЦ | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]