Головна » 2013 » Липень » 9 » Волинська трагедія: політико-правові аспекти
11:24
Волинська трагедія: політико-правові аспекти
Волинська область

Схоже на те, що нинішня Польща, яка з 2004 року перебуває в ЄС, досі живиться стереотипами минулого століття. Бо нещодавнє роздмухування безвідповідальними польськими політиками й певною частиною польського суспільства неоднозначних подій на Волині-1943, тим паче – перекладання вини за цю масштабну трагедію на український національно-визвольний рух інакше як постімперським синдромом не назвеш.

Цікавим є те, що польські історики, в тому числі – етнічний українець Ґжеґож Мотика, прагнуть узяти відлік українсько-польського протистояння саме з Волині-1943. Звісно, на цьому відтинку історії поляки виглядатимуть дещо привабливіше. Насправді українсько-польські відносини потрібно розглядати в контексті нещадної загарбницької політики імперської Речі Посполитої.

Коли ж ідеться про Волинь, то варто б нагадати так званим "польським історикам", що ці землі ще входили в склад Київської Русі, а тому не можуть вважатися спірною територією. Згідно з історичними даними, басейн південних приток Прип'яті та верхів'я Західного Бугу з давніх-давен заселяли дуліби, бужани, волиняки, а не поморяни, вісляни, мазовшани тощо. Щодо чисельної польської присутності на Волині, то вона була наслідком колоніальної політики авторитарного режиму Юзефа Пілсудського, яку він проводив у 20-30-х роках минулого століття. І не тільки на Волині.

Отже, доречним є брати відлік українсько-польського протистояння, яке дало поштовх кривавим подіям на Волині-1943, від українсько-польської війни 1918–1919 років, з наступною окупацією поляками Галичини й Волині. Радше – з наслідків, що випливають звідси.

Відомо, що за сприянням Франції, яка надала військову допомогу Польщі, ця війна закінчилася поразкою українських національно-патріотичних сил, тобто падінням Західно-Української Народної Республіки, ЗУНР. Опісля відбулася окупація Української Народної Республіки, УНР, разом із її розчленуванням.

Слід наголосити на тому, що впродовж багатьох століть бездержавна Україна ставала розмінною монетою у великій геополітичній грі. Саме так сталося в 1919 році, коли Паризька мирна конференція дала згоду Польщі на окупацію Галичини, а 14.03.1923р. Рада послів Антанти усупереч волі українців утвердила рішення про анексію Галичини з умовою надання їй автономії. Минуло століття, а українська автономія по-польськи, нині – хоча б культурна, досі блукає політичними хащами між Збручем і лінією Закерзоння.

Своєрідне вирішення українського питання після Першої світової війни, яке виринуло на Паризькій мирній конференції, стало визначальним у політиці Речі Посполитої. Проте суто по-польськи, позаяк режим Пілсудського взявся вирішувати українське питання з позицій великодержавного шовінізму: колонізацією українських земель, насильницькою полонізацією із забороною всього українського, фізичними розправами, грабунками та демонстративним упослідженням українців.

Відносини між українцями й поляками Волині мали свою специфіку: паювання родючих земель здійснювала Річ Посполита на користь польських колоністів-"осадників", коли від безземелля хронічно потерпало автохтонне населення. Водночас для прискорення денаціоналізації польська влада закривала українські школи й православні храми. Згідно зі статистикою, 1922–23 рр. на Волині було 400 українських шкіл, 1937–38 рр. залишилося 8; після пацифікації-1930 із 3389 зосталася чинною 51 православна церква.

Кульмінаційною точкою антиукраїнської політики Польщі стала пацифікація-1930 (лат. pacificatio – заспокоєння, примирення), а це – каральні екзекуції над українцями. Через відсутність статистики на Волині подамо перелік польських злочинів у Галичині. До певної міри вони відтворять загальну атмосферу пригніченості й відчаю безборонного цивільного населення.

Отже, каральні акції в Галичині із залученням поліції відбулися в 325 населених пунктах 15-ти повітів, за участю війська – в 168 місцевостях 14-ти повітів, проведено 5195 обшуків, "заспокоєно" 450 сіл із 5500 наявних. Окрім того, заарештовано місцевих активістів, учителів, священиків, завдано по 25–30 ударів 1357 особам, понад 40 жінок зґвалтовано, вбито 13 осіб; здійснено польськими шовіністичними угрупуваннями погроми українців, спалено 500 будинків; накладено на українське населення контрибуції. І ще: заарештовано декілька провідних українських політиків, ліквідовано деякі українські школи й гімназії, осередки "Просвіти" і товариства "Сокіл", Пласт.

1919–20 років у польських тюрмах карали 70 тисяч свідомих українців, згодом – у концтаборі в Березі Картузькій. Ось такими каральними методами режим Пілсудського придушував національно-визвольні інспірації українців!

Пацифікацію засудили провідні країни світу: в міжнародних ЗМІ опубліковано понад 400 статей із осудом репресивної політики Речі Посполитої, надіслано сотні протестів до Ліги Націй, зокрема з підписами 65 британських парламентарів; члени Лейбористської партії Великої Британії виступили в парламенті з різкою критикою політики Польщі; українська діаспора провела 20 демонстрацій проти антиукраїнської політики Варшави і т.д.

Ось що, зокрема, писали тогочасні найавторитетніші газети світу:

"Частина, шість мільйонів народу, веде розпачливу боротьбу в обороні перед денаціоналізацією поляками, боротьбу, яка останніми місяцями через неспроможність Ліга Націй призвела до відвертого повстання... Ошуканий у своїх правах народ удався до самооборони..." (Berliner Borsenzeitung, жовтень 1930).

"Пацифікація України силою каральних експедицій є, без сумніву, найбільш руїнницьким нападом, що був коли-небудь здійснений на яку-небудь національну меншину, і є найгіршим порушенням щодо меншостей" (The Manchester Guardian, 14.10.1930).

Не дивно, що на відносини між українцями й поляками Волині лягла тінь зловісної пацифікації. Усупереч польським історикам, які хочуть перекласти вину на українців за криваву драму на Волині, відлік українсько-польського протистояння таки слід почати саме з польських екзекуцій-1930.

Думається, що у кривавому конфлікті на Волині не обійшлося без участі зацікавлених сторін: польського уряду у вигнанні під орудою Сікорського та верхівки СРСР, які прагнули реалізовувати давнє імперське гасло "розділяй і володарюй". Були й побічні інтереси Армії Крайової – закріпити й поширити присутність поляків на Волині напередодні нового переділу світу, а також УПА – назавжди звільнити українські землі від польської займанщини.

Однак, як видається, за лаштунками жахіть Волині-1943 таки стояв конкретний провокатор, який смикав за потрібні ниточки. Не виключено, що ним був саме Совєцький Союз, який, зокрема, спеціалізувався на закладенні "мін сповільненої дії" між тодішніми народами "імперії зла", а навіть країнами Варшавського пакту. Ймовірно, за нинішньою актуалізацією волинської трагедії криється той же московський фактор уже в триколірній обгортці. Мета: перешкодити підписанню Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

Отже, спільним завданням польських і українських істориків є: встановити історичну правду про криваві події на Волині-1943, скурпульозно досліджуючи чотири фактори. А щодо правди в польській інтерпретації, то вона є імперською, значить, суперечить духові нашого цивілізованого часу.

Водночас хочеться констатувати катастрофічний стан української історіографії. І доки українські дослідники не будуть спиратися на державну підтримку, працюючи над усуненням білих плям нашої історії, доти нас, українців, звинувачуватимуть у "нацистських злочинах", "вимордовуванні поляків" та ін.

І – найголовніше. Укладачі польської резолюції щодо 70-річчя Волинської трагедії та інші поборники "польської справедливості" в шовіністичному варіанті, які накидають українцям відповідальність за польські "етнічні чистки з ознаками геноциду", а також – ОУН-б, УПА за "брутальну акцію фізичної ліквідації поляків", мали б спершу ознайомитися з положеннями Декларації ООН щодо надання незалежності колоніальним країнам і народам, 14.12.1960р. А також – з наступними резолюціями ООН, в яких констатується, що "колоніальне домінування загрожує міжнародному миру і безпеці, визнається право народів вести боротьбу за своє звільнення з використанням усіх засобів, включаючи військові...". Коментарі зайві.

Лише після переосмислення положень низки Декларацій ООН польські й українські історики можуть обговорювати Волинську трагедію-1943. Лише в контексті права українців на боротьбу за свою волю мали б спільно українці й поляки вшанувати жертв волинського протистояння. Лише тоді більше нічого не затьмарюватиме приязних відносин між Україною й Польщею.

Отже, вшановувати українців і поляків, які загинули під час кривавих подій на Волині-1943, потрібно як жертв безоглядної колоніальної політики Речі Посполитої.

Марта Онуфрів, журналіст (Канада, Торонто)
Джерело:http://www.svoboda.org.ua
Категорія: Публікації | Переглядів: 344 | Додав: admin | Теги: армія крайова, українці, ОУН, 1943р., Волинь, упа, Волинська трагедія: політико-правов, поляки | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]