Головна » 2011 » Квітень » 9 » Після нас хоч ліс не рости
13:13
Після нас хоч ліс не рости

Фото: poglyad.com

Після нас хоч ліс не рости!

"Газета По- Київськи" погостювала в одному з

найзахідніших сіл України – Росохах, затисненому між двох горбів карпатського передгір'я, в 3 км від польської межі.

Богом забутим його не назвеш. По єдиній вулиці, яку тисячі років тому проїла в горі річечка Росошка, кожні 10–15 хвилин обов'язково запорошить автомобіль – їдуть у Волошино, село, де розташована одна на два населені пункти рада.

Пролити світло на назву Росохи нескладно: "росоха" – глибокий яр. По місцевій легенді, селитися тут стали 800 років тому. Тоді ж на найвищому місці – белебні – поставили церкву. Коли стали докучати набіги татаро-монголів, росошани обнесли святиню високим з бійницями муром і ховалися за ним в годинник небезпеки. Цей мур з природного каменя, частково розібраний в радянські часи на будівництво корівника, – те, що покажуть гостеві в першу чергу.

Через декілька століть росошани на місці дерев'яної церкви звели кам'яну – предмет їх гордості, адже в тих місцях все будується з дерева. Відвіку тут навіть черепиця дерев'яна, гонта називається – відразу зрозуміло, звідки пішло українське прізвище Гонта. Тепер таку черепицю зустрінеш рідко – в колишні роки, показуючи достаток, на них клали шифер або оцинкований лист.

– Син, коли крив хатину бляхою, хотів гонти зірвати, – розповіла нам Ганна Тихівна, вчителька початкових класів на пенсії, – а батько не дав: "Твоя бляха через пару років проржавіє, а мої гонти вічні".

Вічність цього покриття підтримують нехитрим способом. Раз в 5–7 років дах просочують нафтою. Звідки нафта? Так з найближчої свердловини. Стоїть отакий "зруб", замість відра опускають в нього гільзу великого калібру. Зачерпнув – і гайда обновляти гонти, які ще прадід стругав. Нафтові свердловини в окрузі не в чудасію. Їх залишив один поляк, що намагався на початку XX століття збагатитись, але запаси виявилися не промисловими.

Кого не покличеш – Михайло

– Який тут незвичайний місяць! – захоплювався любитель постежити за нею з призьби пан Анатолій, що вже не вперше гостить в селі. – Вона підіймається над однією і тією ж горою, горить, як багаття, а потім падає за сусідню гору, і запанує така темрява, що хоч ножем її ріж. А як тільки місяць впаде, з'являються яскраві зірки. І повисає тиша...

Оцінила місцеві "пишноти" і киянка Віра Нанівська. Декілька років вже вона упроваджує тут "зелений" туризм. Можливо, що вибір Росохів для цієї пані не випадковий – напевно, до витоків потягнуло: у селі більшість жителів з прізвищем Нанівські, Яворські і Терлецкі. Практично будь-якого чоловіка тут можна окликнути "Михайло!" А якщо помилишся, значить, то Іван. Традиція!

Не раз росошани хвастали, що в їх краї потягнулися дачники: "Наші хатини тепер на вагу золота". Разом з тим двоє Михайлів тричі намагалися узяти з мене клятву, що за 500 доларів куплю хатину за Росошкою. Найіменитіший з "дачників" – перший заступник Львівської облради Микола Горінь. Правда, від моди мати будиночок в селі життя у росошинських михайлів і іванів поки не змінилося, і перебиваються вони хто чим придумає.

Один, розказують, поїхав на збір ягід до Швеції, але цим жарким літом через неврожай запрацювати не вдасться. Іншому – в Італії – повезло більше: тепер прожитків вистачить на декілька місяців. Живе тут зварювач, що підробляє тим, що допомагає встановити сітку і підправити ворота. Є листоноша, що видає кореспонденцію прямо в своїй хатині, де, власне, і розташовується пошта. Є поки робота у двох вчительок молодших класів. А іншим – хоч біжи з села. І бігли (з 200 дворів жилими залишилися 50), поки не з'явилися в селі розторопні хлоп'ята і не поставили дві лісопилки. До голосів півнів, кіз і корів приєдналася тужлива пісня заліза по дереву, а селяни стали упевненіше дивитися в майбутнє.

"Рятує тільки ліс"

З сім'єю Івана і Галини ми познайомилися у єдиного магазина. Поряд стоїть "Народного дім", – у минулому клуб. У ньому тепер початкова школа з сімома учнями. Цього року очікується поповнення з двох першоклашок.

– У нас була школа-восьмиліток, і в ній вчилося у дві зміни 220 дітей, ходили навіть з сусідніх сіл, – розказує Іван.

– Тоді ж колгосп був! Сіяли і стелили льон, бульбу садили, моркву, буряки, – підключається до розмови Галя. – На фермах була хмара свиней, корів, овець.

– Виходить, раніше краще жилося? – не згоден чоловік. – Мама на фермі не мала ні вихідних, ні свят, а удома семеро дітей!

Іван і Галина виховують двох. Олена-шестикласниця вчиться в інтернаті, що в 18 км від Росох, Ігор піде в школу тільки наступного року. Мама сподівається, що його однорічку Юрія не віддадуть в іншу школу і у сина буде хоч один однокласник.

– Чим же живете? – цікавлюся.

– Наші зарплати, плюс пенсії батьків, на полі бульбу садимо і продаємо. Але рятує тільки ліс. На лісі живемо.

Куди дивиться лісничий?

Що таке "жити на лісі", ми зрозуміли, коли пішли по гриби. Якщо говорити про самі гриби, то тутешні ліси – справжній рай. Мої компаньйони відвернулись від "несмачних" маслюків і лисичок – брали тільки білі. Але сам ліс...

Густа стіна лісу, який вона виглядає здалека, виявилася лише декорацією. Всередині ніби буря пройшла. Між стовбурами дерев, що повалили, виднілися широченні пні. Якщо порівняти їх діаметр з діаметром кинутих, зовсім не тонких стовбурів, то ясно, що по 70–100-річному дереву пройшлися електропилою ради найціннішої його частини – товстої, серединної. Інше просто кинуте. Коли звук пили затихнув, мимо нас, у супроводі двох мужиків, прокатався навантажений віз. Кінь з натугою тягнув три стовбури не менше метра в діаметрі.

Арифметика тих, хто "живе на лісі": куб деревини коштує 170 гривень. На возу два-два з половиною куби. Їздять звичайно удвох. Значить, кожен заробітчанін в середньому має близько 200 гривень за раз. І якщо ходити в ліс, як на роботу, виходить дуже навіть непоганий сімейний дохід.

Звичайно, дозволу на таку потворну вирубку бути не може. Куди ж, питається, дивляться лісничого, який повинен пектися про заповнення насаджень, і лісник, чий борг вартувати їх? Між іншим, і той, і інший – жителі Росохів. "Так вони ж разом з нами ріжуть", – признавалися увечері мужики, розморені місцевим самогоном.

– З чим же ви залишитеся, коли все виріжете?

– А-а-а, ще наросте, – відповідали з повною байдужістю.

Тільки ось коли? Якщо справа піде такими темпами, то діти і внуки нинішніх росошан вже точно не побачать жодного з могутніх буків, ялин і сосен, які з такою розторопністю сьогодні розпилюються на дошки.

Жахає відношення цих людей до землі, на якій живуть, їх психологія метеликів-одноднівок: після нас – хоч потоп. До слова, потопів в Закарпатті вистачає. Відома і одна з причин – вирубка лісу.

Дивне село Росохи ми покидали із змішаним відчуттям.


Люди 31 серпня '07 в 09:00

Автор: Олена СУХОРУКОВАhttp://mycityua.com/articles/people/2007/08/31/090007.html

Переглядів: 496 | Додав: admin | Теги: Росохи, росохи в новинах, с. Росохи, вирубка лісу, Село росохи, ліс | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 1
1  
:p

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]