Головна » Статті » Герої Старосамбірщини » Національно-визвольна боротьба на Старосамбірщині 1914-1960рр.

Референт пропаганди УПА Хирівського повіту Паращак Михайло "Буйтура"

   Людська природа така слаба, що створити щось із нічого не може. Також не може виховати, не виховуючи; а та, що виховує, має в підсумку те, що виховувала. Недарма в народі панують такі сентенції: "Яка хата - такий тин, який батько - такий син" або "Яблуко від яблуні далеко не покотиться" і т.п. Це як правило. Хоч бувають і винятки: "В сім'ї не без виродка".
   Підтвердження цих істин я знайшов при підготовці життєпису референта пропаганди Хирівського повіту Паращака Михайла "Буйтура" із села Мшанця. Його коротке фанатично віддане життя для України подібне на яскравий метеорит на небі. Все він віддав для волі України, а вчився того найперше в рідному домашньому середовищі.
   Народився Михайло 17 липня 1922 року в родині одного з найзаможніших газд із навколишніх сіл. Був дуже спокійним хлопчиком. Майже від самого народження його не було чути ні в колисці, ні на постелі чи в руках. А коли навчився сміятися, часто сміявся. Завжди був тихим і врівноваженим. Таким Михайла запам'ятали рідні на все життя.
   Визнаним патріархом роду і всього села був дід Михайло. Ще за Австрії навчився гарно писати і читати, за що був обраний громадським писарем. Домашні інколи дорікали йому, що хата через нього не закривається, бо йшли до нього селяни не тільки з їхнього села, але й з навколишніх і далеких сіл. Приходили за порадою; хто писати чи прочитати листа, чи, може, якийсь офіційний папір. Дід мав також гарний гучний голос, і прадід послав сина вчитися на дяка в Перемиську дяківську школу. Після її закінчення працював дяком у сільській церкві. Користувався в селі великою повагою і пошаною. Неодноразово дід Михайло із синами Федором та Іваном спостерігали з потаємною гордістю за стадом худоби і овець, що виходило чи входило в обійстя. Господарка була велика, але й видатки не менші. Син Іван мав більше серця до землі та худоби, а Федір дуже любив читати. То коли закінчив сільську шестирічну школу, тато післав сина у Перемиську гімназію, яку закінчив успішно. І дальше його тягнуло сильно до науки, і батько посилає сина вчитися у Римську семінарію, яку успішно закінчив після Першої світової війни. Закінчивши духовну семінарію, почав працювати священиком у селі Головецько. Ця наука коштувала дідові Михайлові великі гроші.

Дід разом із синами, а потім і внуками були чи не найактивнішими членами "Просвіти".
   Село Мшанець розкинулось серед хребтів Бескид далеко від головних доріг, але вже вкінці ХІХ сторіччя отцем Михайлом Зубрицьким тут була організована "Просвіта". До цього приклав свої старання і Іван Франко, який був задушевним товаришем отця Зубрицького. Франко часто приїжджав до Зубрицького, де збирав матеріали про Бойківщину. Тут також приходили і Паращаки. Спільними стараннями була організована школа і читальня. При читальні громадою була організована бібліотека, яка мала, як на той час, великий вибір книжок. В цих книжках найбільше кохався молодший внук Михайло. В читальні "Просвіти" був організований хор, яким керував дід-дяк. А підготовкою вистав та концертів клопотався отець Зубрицький. Кликати когось у хор не треба було, всі йшли з великою охотою і бажанням. Національна і політична свідомість селян зростала по днях. Відбувалося небачене зростання моральності людей. Кожний був готовий на самопожертву.

Вивчаючи історію філософії, світову історію, історію України та рідного краю, Михайло знав і був твердо переконаний, що світ розвивається на протиріччях: Бог і диявол, добро і зло, і це не залишає місця чомусь третьому. Той політичний центризм - це покірне телятко, що п'є молоко із двох маток, не є суттю розвитку. Бо приписка філософської істини твердить, що в поєднанні добро і зло не складають істини - це два різні початки у вічній протилежності. Центризм - це щось аморфне і вбирає в себе частину з позитивного і негативного спектру, то наближаючись в одну, то в іншу сторону в залежності від хвилевої потреби чи вигоди. Цього Михайло боявся в собі найбільше. Склад його глибокого аналітичного розуму змушував його час від часу робити собі ніби контролю над своєю діяльністю. Робив це з дитинства, і всі бачили його завжди задуманим. А розум працював, аналізуючи його ставлення з дитинства до релігії, батьків, рідних, товаришів, старших та науки під час навчання. Після вступу в ОУН завжди співставляв свою поведінку з вимогами Декалогу, 12 прикмет характеру українського націоналіста; 44 правила життя українського націоналіста. Всякі упущення чи недотягнення намагався негайно виправити. Це утверджувало його в тому, що йде дорогою добра. Тепер нам стає ясно, якими освідченими, інтуїтивними і практичними були зверхники ОУН-УПА, підбираючи керівні кадри. В Хирівському повіті оунівців, які закінчили гімназії і університети, було більше ста чоловік, але вибір зроблений був для Повітового референта пропаганди саме на Паращака Михайла. Зверхники ОУН побачили і відчули стійкі глибинні моральні корені Михайла. Його душа, серце і все єство ще з дитинства стало тим надсприятливим грунтом, в який потрапляли слова діда, стрика-отця, отця Зубрицького, його репетитора при вступі у гімназію підпільника-революціонера, члена ОУН Омеляна Децика (якого гестапо розстріляло у селі Лімна перед самим відступом). То Омелян Децик рясно засівав у його серці і розумі ази ідеології українського націоналізму. І за словами брата Левка, напевно, запропонував Михайлові вступити в юнацтво ОУН.

 
Михайло після закінчення Дрогобицької ґімназії.


   Підпільна зрілість прийшла до Михайла спочатку у Самбірській, а потім у Дрогобицькій гімназіях. Як згадував Михайло, він багато разів жадібно слухав розповіді діда про військові змагання на наших теренах проти Польщі в 1918-1920 роках, про діяльність діда у війську УГА в чині комісара, про поразку УГА та інтернування її в Чехії, про втечу із Чехії і підпільну боротьбу проти Польщі. Хата Паращаків завжди була повна люду, де читали вслух газети, книжки, обговорювали найважливіші політичні події в краю та в Європі. За словами брата, в їх хаті велася виховна робота, як і в читальні "Просвіта". В них була велика бібліотека. Батько передплачував такі газети, як "Діло", "Надія", "Батьківщина", "Золотий колос", "Альманах червоної калини", "Просвіта"; журнали: "Дзвінок", потім "Дзвіночок", "Світ дитини", "Українське юнацтво" та інші. Навіть сьогоднішня будь-яка бібліотека може позаздрити цьому розмаїттю.

 “Брат не міг, виховуючись в такій родині і в такому середовищі, не бути патріотом, - пише брат Левко і дальше, - завжди мовчазний, зосереджений, задуманий та все щось робить: то пише вірші, то лекції, реферати, то пише доповідні. А коли це все йому набридне, бере мандоліну і грає.”
   Щоб не підірвати моральну стійкість - не пив і не курив. А щоб не дати ворогові розхитати високу організованість, активність і ідейність, постійно їх сталив, вивчаючи ідеологію українського націоналізму та практичною дією допомагав створенню і зміцненню осередків організації.
   Після закінчення гімназії не міг продовжити навчання в університеті і навіть працювати, бо зразу ж з приходом "братів-визволителів" їхню родину як куркулів занесли в список до переселення в Сибір. Всі діти розбіглися по родичах. Батьки жили і навідували хату напівлегально, а Михайло жив нелегально. Тепер він повністю віддався роботі в Організації. З приходом німців він легалізувався, став працювати директором школи в селі Галівка. Підпільну роботу посилив тим, що створював нові і зміцнював старі осередки ОУН. Кожного дня після роботи в неділю йшов або їхав по навколишніх селах читати реферати, лекції, проводив (найчастіше по лісах і полях) збірки, де, крім навчання молоді, проводив ще й різні інструктажі.
   "В нашій хаті, - як згадує брат, - збиралися молоді хлопці і дівчата, читали, щось записували, вели суперечки - дискусії, співали, а часом і танцювали під музику Михайла. Він постійно виховував молодь у національному дусі".

 З наближення фронту Михайло з наказу Організауції пішов у Карпати і повернувся восени 1944 року. З цього часу перейшов повнісю в підпілля. "Вдома, - продовжує згадувати брат, - ніхто не знав, ким і для кого працює брат, хоча трохи здогадувалися. В хаті під керівництвом батька побудували йому криївку, яку рідко використовував, бо завжди кудись зникав. Коли приходив чи приїжджав додому, завжди поселявся на стриху, обкладав себе різною літературою і постійно читав і писав. Я в той час стояв на варті в зручному для спостереження місці, і цілими днями уважно вдивлявся, чи не наближаються більшовики. Коли хтось підозрілий наближався, я його попереджував і він йшов у криївку. Дуже часто до нього приходили незнайомі хлопці, довго сиділи і розмовляли чи радилися. Часто читали, писали і сперечалися, щось доводили один одному. Бувало, час від часу Михайло кудись зникав на два-три дні, найчастіше ночами. Приблизно в грудні він зовсім залишив хату і кудись подався. Приходив додому рідко і завжди з охороною. Ми здогадувалися, що брат, мабуть, є якимсь керівником в ОУН-УПА. З однієї сторони родина раділа і гордилась Михайлом, а з другої - тривожилася за життя сина і брата. Наші зустрічі з ним були короткі і нервові. Прощаючись з мамою, яку дуже любив і поважав, завжди ніжно обіймав і цілував. На батька тільки мовчки дивився і мовчав, як скала, постійно поправляючи окуляри. Часто на них скаржився. Ходив завжди в цивільному одязі зі зброєю. Брат молодший і сестра старалися поближче бути до Михайла, притулитися до нього. Батьки просили довше побути вдома, посидіти з ними, порозмовляти, розповісти про себе. Звертаючись до своїх братів і сестри, Михайло просив їх виховувати себе в націоналістичному дусі і як треба, то віддати життя за визволення України". 
   Остання така зустріч відбулася на Святий вечір 1945 року.
   В батьківську хату тайком, під охороною, прийшов Михайло саме тоді, коли рідні стали молитися до Святої Вечері. Під час молитви у нього з очей скотилося кілька сліз, як згадує брат Левко. Михайло незамітно хотів змахнути ці непрошені кілька сльозин, бо що ж подумають рідні, коли повітовий пропаганди плаче. Але було пізно. Рідні побачили все. Стиснулося серце матері від поганого передчуття.
   Розставання з домом, родиною ще ніколи не було таким болючим і важким. Мати застигла на місці. Коли закрилися двері за сином та його друзями, вона з розпукою серця заридала: "Ой Михайлику, Михайлику! Сину мій! Вже більше тебе не побачимо! Чує моє материнське серце!"
   "Пішов у ніч, у сніги і навіки..." - пише в листі до мене брат Михайла Левко.

Кілька днів Михайло з друзями в криївці-бункері жили спогадами про те, як колядували, відвідували на свята знайомих, жартували з дівчатами, закохувалися, бо дівчата такі гарні, а хлопцям лише по 20-22 роки. "А не пора?" Думки, як бджоли, роїлися в голові і були досить приємними, бо навіть замріявся. Раптом встав, покрутив головою, ніби скидаючи щось важке. І цим порухом голови і силою волі старався відігнати думки, що насідали, як надокучливі мухи. Та й справді, ще зовсім недавно, лише кілька днів тому, як йому здалося, були Різдв'яні та Йорданські свята. Але це тільки здалося, бо вже минуло два місяці. "Не пора! Треба йти". Різко встав і ніби крикнув з серця: "Треба йти!" Два охоронці, рідні брати, і собі з острахом піднялися, один з них ненароком спитав, куди йти. Михайло різко відповів: "Багато знатимеш, скоро постарієш".
   "Виправлюся, друже-командир", - відповів йому юнак, і швидко почали збирати свої нехитрі лаштунки до походу. Лише, вийшовши з бункера, сказав, що йдуть в самий верхній кінець Волошинова. Хлопцям з такою виправкою і вишколом не треба було два рази казати і пояснювати маршрути. Один скочив попереду, а другий позаду командира і швидко рушили незримими стежками, потічками і полями вперед. Хоча дорога була й неблизька, добралися швидко і без пригод. Михайло був особливо уважний і насторожений, бо була на це вагома причина. Йшов не з своїми планами та розпорядженнями, а з важливим наказом територіального референта Крайового Проводу "Гоцула". Михайло добре знав "Гоцула", зустрічався з ним по політичних справах як повітовий референт пропаганди. Ця людина дуже припала йому до душі своєю акуратністю, вимогливістю, серйозністю і людяністю. Завжди виголений, одяг випрасуваний, чисті до блиску чоботи. З цього погляду він навіть виглядав надто педантичним і витонченим. Говорив без двозначності, наказував без найменшого гніву, повчав нижчого без гордості. Щось у ньому було привабливе до спокусливості. Він був найдосконалішим представником тогочасної інтелігенції з витонченими манерами. Здавалося, що військова форма не могла гармоніювати з його характером, з його манерами інтелігента. Михайло також закінчив Дрогобицьку гімназію, був вчителем, потім директором школи і був обізнаним з етикетом і нормами поведінки освіченого товариства, але такого не бачив. Всі ці обставини змушували Михайла максимально сконцентруватися, щоб якнайкраще виконати завдання.

Лише біля останньої хати у Волошинові Михайло сказав: "Йдемо в Росохи". Дійшовши до потрібної йому хати, зупинив охоронців і за умовним сигналом постукав у вікно, перед тим обслідувавши все навколо хати. Вийшов знайомий зв'язковий.
   Багаторічна підпільна робота допомогла добре вивчити такі села, як: Бандрів, Стебник, Нанову, Волошиново, Росохи, Лібухову та інші не гірше, ніж свій Мшанець.
   Віддавши наказ та естафету, доручив зв'язковому Терлецькому Михайлові - Леню (це вуличне прізвисько) вести їх до зв'язкової в Лібухову.
   Дорога була дуже важкою. Починалася відлига. Сніг мокрий і важкий чіплявся до ніг. Природа дихала весною. Це було вже 17 березня. Прекрасна природа в наших краях. Ліс вже по-весняному лагідно і насторожено шумів, ніби закликаючи все навкруги будитися від довгої сплячки.
   Йшли вчотирьох, йшли з великим напруженням, вдивляючись у дерева, які за подихом вітру здавалися постаттю людини. Брати-охоронці на коротких перепочинках ділилися враженнями з командиром про тривожні думки та неспокій на серці. Михайло хотів йти попереду, але охоронці, які відповідали за життя командира, не погодилися з ним.
   Першим йшов зв'язковий, а всередині між охоронцями - Михайло. Так вони дійшли до Лібухови, до місця зустрічі. Зв'язковий на деякий час залишив їх, а сам пішов у хату. Повернувшись, він доповів, що місце для зустрічі готове, а сам знову пішов за зв'язковою, яку дуже добре знав. І знову через досить великий шмат часу до хати увійшла висока молода дівчина з гарним волоссям і відкритою головою, хоч був неприємний холодний вітер. Одягнена була в кожушок, який носили в той час в нашій місцевості, і в черевиках. Це була зв'язкова Терлецька Ганна - "Черемха". Зв'язковий із Росіх повернувся додому. Михайло спостерігав за "Черемхою", яка видалася йому досить балакучою. Вона ніби попереджала, що в селі є засідка, на її думку, і йти на призначене місце через село небезпечно. Тривога збільшилася в серцях Михайла та охоронців, не дивлячись на те, що хлопці вже були добре обстріляні.
   Почало смеркати. Незважаючи на небезпеку, Михайло вирішив чим швидше виконати завдання "Гоцула".
   Ми, люди з подвійним життям, бо гріх чи не в більшій мірі переважає в нас над Господнім добром і сприймаємо часто зло за добро та йдемо за його покликом.

 Розум, воля і амбіція не послухалися поклику серця. Бо всі троє йшли від криївки аж до Лібухови ніби з каменем на серці і підвищеною тривогою, що зобов'язувало їх зупинитися, зробити спостереження за селом, а тоді вже виконувати завдання.
   Спішив - і наказував поспішати зв'язковій, заперечуючи всі її аргументи. І та повела їх дорогою вниз селом. Чогось відірвалася на кілька десятків метрів від повстанців. Раптом за кілька метрів до містка з-за дерев, будівель і потока з'явилися фігури пограничників і енкаведистів, які якось дико кричали: "Здавайсь, бандіти!".
   Мозок його спрацював блискавично: треба негайно позбутися особливо секретних документів, які були в його польовій сумці-мапнику. Раптом, зігнувшись колесом, він покотився під місток. Охоронці почали відстрілюватися. Михайло механічно ламає ногами і автоматом лід, під який запхав дорогоцінний мапник. Трохи замаскувавши місце снігом, заспокоївся. І тут почув, що позад нього стріляє тільки один автомат, значить, одного охоронця вбито. Стрибнувши декілька кроків вбік, почав стріляти по енкаведистах. Раптом замовк автомат другого охоронця. З болем в серці, з ненавистю і злобою пустив чергу по ворогах. І в той же час почув сильний удар, щось тепле потекло по його тілі. В очах почало темніти. Це була коротка мить, але й того вистачило червоним бандитам, аби накинутися на нього. Сильний біль від подразнення рани затьмарював розум. Це були лічені секунди, бо свідомість працювала в одному напрямку, чи знайшли вороги сумку-мапник. Коли його виволокли із потока, то за кілька метрів від себе побачив "Черемху", яка стояла під охороною облавників. Із обстановки зрозумів, що документів не знайшли, і на душі стало легше. Били його, копали ногами, плювали, знущалися, як тільки могли і як хотіли. Через деякий час приволокли мертвих обох братів-охоронців. Михайлові сильно скрутили тонким ремінцем за спиною руки. Трупи повстанців кинули на віз якогось господаря і заставили його їхати. А Михайла з "Черемхою" під охороною погнали за возом у село Стар'яву. Зупинилися у Стар'яві біля будинку погранзастави і почали із садистською люттю знущатися над трупами і Михайлом. Біль рани, порівнюючи із тим болем, який завдавали йому садисти, копаючи ногами і б'ючи автоматами, був набагато легшим. Він непритомнів від нестерпного болю в суглобах рук і ніг. Тут цілу добу на допиті били і мучили Михайла. Сатанинські роти енкаведистів виригували страшні російські прокльони, де за кожним прокльоном порушували Бога, землю, матір, батька і все, що їм прийшло на думку. Познущавшись із живих та мертвих досхочу, повезли їх до Хирова.

В проміжках між нестерпним болем і биттям Михайло думав лише про одне. Знав багато явок, криївок, людей, секрети руху відділів і навіть знав, де знаходиться тепер "Гоцул". Як при таких болях не зрадити, не видати нікого, зберегти себе людиною. Мозок працював напружено, і ніби якийсь внутрішній голос шептав - "втікай", а другий - "ще маєш час". В такій внутрішній боротьбі думок їх довезли до Хирова. Трупів кинули біля будинку міліції, а живих повезли в будинок НКВД, що був кілька десятків метрів звідси. В приміщенні НКВД повторилася така ж сцена, яка була і в Лібухові. Але поступово через якийсь час все стихло. Раптом до його слуху дійшли слова із кабінету: "Отправіть в Добромильскій погранотряд". Через деякий час підійшов енкаведист із десятизарядкою, скомандував "встать" і повів їх дорогою до міста. Ось за кілька метрів високий міст, і в Михайловій голові раптово зародилася думка: скакати з мосту. Почав гарячково молитися. Але не встиг Михайло зробити найменший порух, як енкаведист схопив його за руку і пригрозив. Перейшли міст, залізну дорогу, підійшли до центру міста. Людей було багато: дорослих, підлітків і дітей. Найбільше було військових. Михайло знову подумав про втечу, може, на цей раз вдасться. Місцеві люди зі страхом дивилися на них, деякі хрестили їх, інші стояли зі сльозами в очах. А думка постійно сверлила мозок: втекти, втекти, як не тепер, то ніколи. В цих гарячих роздумах і ваганнях дійшли до перехрестку, і "опікун" повів їх до дороги, яка вела на Добромиль. Недалеко від них зібралася невелика купка дітей і підлітків, які стиха між собою розмовляли. "Опікун" повісив на плече десятизарядку з оптичним прицілом і став байдуже чекати транспорту на Добромиль. Михайла не залишала думка про втечу - і раптово відскочив від прикордонника, перебіг через дорогу і направився до розваленого бомбою будинку, що стояв за перехрестком. Солдат, не поспішаючи, холоднокровно зняв з плеча десятизарядку, прицілився і вистрілив. Побігши ще кілька метрів, Михайло впав біля воріт розбитого будинку, впав, щоб ніколи більше не встати. Солдат ще трохи почекав, навіть не поцікавившись, чи вбитий, чи живий Михайло, сів на вантажну машину з "Черемхою" і поїхав у Добромиль. Це здивувало всіх, хто бачив цю сцену. Всі побігли до того місця, де впала людина. У калюжі крові, обличчям до землі, зі скрученими на спині синіми, аж чорними руками, лежав молодий ще чоловік, гарно вдягнений у цивільне вбрання. Через деякий час підійшли міліціонери і військові, підібрали труп Михайла і відправили до будинку міліції, де всіх трьох вбитих виставили на показ та опізнання. Так закінчила своє життя ця мужня людина, герой національно-визвольної боротьби нашого краю повітовий референт з ідеології при відділах УПА Михайло Паращак "Буйтур". Я надіюся, що мине небагато часу, і на місці смерті національного героя Михайла Паращака "Буйтура" буде стояти пам'ятник, як свідчення боротьби українського народу за своє національне визволення. 

 Про останні пару десятків хвилин його життя мені розповів мій добрий товариш, однокласник, інженер-електрик Чуквінський Михайло. Він був у числі тих підлітків, які все бачили. Вони бачили, що в цей час, коли солдат прицілювався, "Черемха", яка стояла поблизу нього, могла перешкодити, штовхнувши його. Але цього вона не зробила.
   Цю історію докладно мені розповіли вже згаданий вище Чуквінський Михайло, зв'язкова Терлецька Ганна "Черемха", з якою я розмовляв більше десяти разів. Також докладні відомості мені дали з Лібухови Нанівська Марія, рідний брат якої був особистим охоронцем "Гоцула", рідний брат Михайла Левко Паращак, повітова референтка фінансів Кізима Іванна "Ялинка", "Мстислава" - член ОУН з 1942 року та інші люди.
   Вже п'ятдесят п'ять років віддаляє нас від цієї події, і люди, "перемелені" на безжальних і антиморальних жорнах бісівського московського більшовизму, по різному оцінюють цей та багато інших геройських вчинків одержимих воїнів ОУН-УПА. Деякі висловлюють думку: "А що там було геройського?". Інші байдуже ухиляються від будь-якої розмови. І лише незначна частина низько клонить голови перед їх жертовною боротьбою і смертю. Присягають навіки зберігати пам'ять про них.
   Михайлові з думки не йшло тільки те, як зберегти таємниці, яких знав багато, щоб не зрадити, а не дбав про своє життя. Це було тоді, коли пораненого зловили енкаведисти. Він до кінця був людиною-борцем, патріотом своєї Вітчизни. Хіба це не геройство?! Так, ще й у великій мірі. Рішення про втечу чи смерть не було хвилевим під впливом нервів чи важкої депресії. Це було рішення вольової, сильної духом людини. Самому загинути, але не зрадити друзів. Такий висновок також зробив і мій товариш Чуквінський, самостійно, без підказок будь-кого. Це людина, яка йшла на явну смерть, а так може поступити лише справжній герой.
   Мені не раз приходила думка, що якби Михайло не був героєм, то міг би в такому випадку зберегти собі життя ціною зради, відбути покарання, вийти на волю і втішати себе тільки тим, що про це ніхто не взнає. Але це не суще таким людям, яким був Михайло Паращак.

 Дорогі нашому серцю давно загинулі друзі, Ваша смерть стала народженням сотень таких же одержимих, як Ви, юних героїв в боротьбі за волю України.
   Чи знали енкаведисти і прикордонники, кого вони поранили і взяли живцем? Звичайно, ні! Вони дорого заплатили б за це, що було в сумці-мапнику, яку Михайло засунув під лід. А ще більше за те, що було в пам'яті Михайла. А той, що вбив Михайла, навіть не пішов глянути, чи живий, чи мертвий повстанець. Приблизно через півтора чи два роки про все дізналися і зараз же в 1947 році всю родину Паращаків вивезли у Челябінську область. Молодшому братові Левку вдалося втекти і скриватися до 1950 року, тоді його спіймали і відправили до батьків у Челябінськ. Лише 22 березня 1953 року, назбиравши велику кількість матеріалів про його антибільшовицьку діяльність на наших теренах і в Челябінській області, його заарештували і засудили на 25 років сибірських таборів і 5 років позбавлення політичних прав. Там, в таборах, він залишив своє здоров'я і зараз з десятком різних болячок мучиться, доживаючи своє ще молоде життя в Миколаївській області. Вже померли батьки в Миколаївській області, в своїй, але чужій землі, бо до Галичини не пустили жити нікого з родини Паращаків. Старший брат, інвалід з дитинства, живе у Дніпропетровській області, сестра - у Донецькій.
   Так сатанинська ідеологія в ідеях і чинах Росії "науково" обгрунтовано виривала з національних просторів України найкращі квіти нації, засіваючи-населяючи ці простори бур'янами - носіями маразму, колаборанства і манкурства. Тому маємо те, що маємо - казав в свій час президент Кравчук. І не боремось по-справжньому за те, щоб мати те, що хочемо.
   Симоненки, дзержинські, берії, кагановичі, та хіба їх всіх перерахуєш, завжди були добрим і надійним молотом і кувадлом для дикого москаля. Для них байдуже було, чия кров текла в жилах їх царів і дворян-правителів: угро-фінська, татарська, жидівська, німецька, польська, грузинська чи навіть негритянська - лиш би добре цей молоток і кувадло виковували російського монстра.

Муки, плачі і сльози для них були завжди нічим, адже "Москва сльозам нє вєріт!"

АВТОР: ЗЕНОН ШАНДРОВИЧ "В БОЯХ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ"



Джерело: http://www.free-ukraine.com
Категорія: Національно-визвольна боротьба на Старосамбірщині 1914-1960рр. | Додав: admin (04.02.2015)
Переглядів: 1066 | Теги: шандрович, референт, Лібухова, боротьба, ОУН, паращак, упа, влошиново, Росохи | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]