Комунізм цілком противний духові української нації.
Ні на що не здадуться навіть найкращі нагоди й готовність допомогти, якщо сама нація не виборює й не кує своєї долі власною боротьбою.
Хто будує на невластивих для нашого грунту світоглядових підвалинах, той, навіть при добрій волі й найкращих змаганнях, не поставить нічого тривкого, тільки помножить руїни.
В усякій боротьбі і в усякій розумній політиці сенс полягає в тому, щоб, жертвуючи малим, частинними позиціями і вартостями, здобути головну мету. В цьому полягає всяка перемога, виграш. А пожертвувані, втрачені вартості — це ціна перемоги. Що більша мета, що тяжче змагання — то більші бувають жертви.
Розділені кордоном смерті, але з'єднані зв'язком віри, ідеї і любові — живі та померлі можуть собі взаємно помагати перед Богом І через Бога.
З москалями нема спільної мови.
Хоч які великі жертви — боротьба конечна.
Віра найбільше скріплює сили душі.
В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу ролю відіграють два чинники: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному — творять „душу", істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь в русі, — творять його живий, діючий організм.
Наша внутрішньо-політична праця скерована на те, щоб дослівно охопити ввесь загал громадянства, щоб дійти до кожного українця, як причетного, так і не причетного до загального громадського життя, однаково — в рамцях того життя, чи поза ними і незалежно від них.
Найважливіша справа — здобути безпосередній вплив, включити у нашу боротьбу найбільшу і найвартіснішу їх частину. Тому за об'єкт своєї політичної праці беремо усю народну масу.
Коли якась група своє існування і свою роботу на українському відтинку спирає в засада на засоби і на підтримку чужосторонніх чинників, то тим самим вона і її робота стають експозитурою тих чинників в українському житті. Це діється закономірно, без уваги на те, чи це признається, чи приховується і заперечується. Бо ціла робота, її зміст, її напрямок, мусить бути такий, якого собі бажають та на який погоджуються дотичні „спонсори".
Всі течії і групи, які в основу визвольних змагань кладуть орієнтацію на допомогу західних держав, і до їхньої політики хотіли б достосовувати українську політику — йдуть безвиглядними манівцями.
Ідеологічно-політична робота кожного політичного чинника повинна бути прямою і безпосередньою. В національному житті повинно кожне середовище виконувати свою властиву функцію в таких межах, формах і такими засобами, на які воно може спромогтися власними силами та які відповідають його дійсним впливам в українському суспільстві. Кожне серйозне середовище повинно вести свою діяльність за всяких внутрішніх і зовнішніх умов, незалежно від інших факторів.
Наша перемога — це перемога нашої ідеї, повне її здійснення. Наш обов'язок — зробити самим найбільше, скільки стане наших сил, одночасно докласти старань, щоб і інші робили якнайбільше.
Нашим природним середовищем стало вже змагання, змістом нашого життя — боротьба.
Не можна робити принципів, політичних засад із того, що важливе тільки в одній, означеній ситуації чи є питанням тактики. Принципова політика полягає в тому, що послідовно прямуємо до основної мети найуспішнішими, найпевнішими шляхами в усіх ситуаціях, при всіх змінах, не відступаючи від неї, здійснюючи той самий основний принцип.
Революційне змагання — це національна боротьба в площині духовності, культури, боротьба суспільно-політична й мілітарна, за повне знищення існуючого стану, його змісту й за побудову цілком нового, під кожним оглядом кращого стану, який відповідає потребам і бажанням українського народу.
На зламі тисячоліть, як передчуття небачених змін, як первообраз чергового перевтілення, народжується Новий Знак. Він входить у серця людей, запалюючи їх до дії і до боротьби. На своїх сонячних знаменах його вже несуть тисячі молодих, сповнених наснаги, сильних і самовідданих проповідників Нового. Цей Знак – могутня духовна громозброя. Нестримна дія його силового поля вже сьогодні явно відчутна. Наче надпотужний магніт, що притягує до себе залізо з-поміж інших ошурків, Новий Знак із безладу напіврозкладеного суспільства вибирає шляхетних, мудрих, мужніх, чистих від чужорідних домішок, необтяжених давно неспроможними протиприродними ідеями. У полі магічної дії Знаку з цих найякісніших складників твориться діюча модель майбутнього досконалого суспільства. Проте, щоби довгождані доленосні зрушення стали дійсністю нового Золотого Віку… "якнайширша частина народу має пов’язати свої надії на краще майбутнє з політичним рухом, який іде під абсолютно новими прапорами”.
Л.Мартинюк,
2000 рік.
На горизонті дня сьогоднішнього – Українська Реконкіста, завтра небокрай освітять вогні Європейської Революції, післязавтра ми перевертатимемо Всесвіт.
Джерелами нашої концептуальної бази є:
Традиційний український інтегральний націоналізм (Д.Донцов, Ю.Липа, М.Сціборський, Д.Мирон-Орлик, С.Бандера);
Український соціал-націоналізм (М.Міхновський, Я.Стецько, С.Рудницький, платформа журналу СНПУ "Орієнтири” наприкінці 1990-х років);
Концептуальний арсенал німецької консервативної революції (Е.Юнгер, А. Мьоллер ван дер Брук, О.Шпенглер, О.Штрассер, К.Шмітт);
Італійський інтегральний корпоративізм (Дж.Боттаї, У.Спіріто, С.Паннунціо).
Українську ідентичність не можна купити. Вона – в нашій крові, землі та пісні. Українці – нація героїв і переможців. Просто ми довго блукали манівцями. Зараз ми відшукали свій шлях – шлях спокути за втрачені роки та шлях героїчного опору Темряві.
Наші прапороносці та герої – це Люди Ідеї та Чину Першої Хвилі Консервативної Революції, безкомпромісні бійці соціал-націоналістичного фронту: Євген Коновалець і Петро Болбочан, Дмитро Білас і Василь Данилишин, Юліан Головінський і Юрій Березинський, Микола Лемик та Зенон Коссак, Степан Бандера та Роман Шухевич, Хорст Вессель і Вальтер Штеннес, Італо Бальбо та Діно Гранді, Хосе-Антоніо Прімо-де-Рівера та Леон Дегрелль, Корнеліу Кодряну та Освальд Мослі, і тисячі їхніх побратимів. Вони билися пліч-о-пліч – Україна, якої ніколи не було, та Європа, якої вже ніколи не буде. Але герої не вмирають, а йдуть у легенду. Зараз вони повертаються, і ми знову відчуваємо ритм маршової колони, знову бачимо заграву тисяч смолоскипів і прислухаємось до ударів тисяч гарячих сердець. Сьогодні доля дає нам новий шанс, і ми маємо намір ним скористатись. Під прапорами соціальної та національної справедливості збирається цвіт Нації.
Ми утверджуємо пріоритет духовних цінностей над матеріальними. Ми вважаємо толерантність злочином. Ми хочемо перемоги праці над грішми. Ми цінуємо правду духу й крові понад успіх і статки. Ми небезпечні, бо віримо в те, що кажемо.
Ми звертаємось до всіх, в кого серце не спідлене, і вони неодмінно відгукнуться, а в кого спідлене – до тих ми озвемось самі. Майбутнє починається сьогодні.
Ми йдемо!
Націоналі́зм — специфічний стан свідомості етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також сполучені з ними ідеологія, теорія і соціальна практика.
Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.
Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.
Інтерпретації
Для повсякденної свідомості слово «націоналізм» не має нейтрального звучання, воно завжди емоційно зафарбовано. Суть Н. складає проповідь власної національної окремішності та/або винятковості, з необхідністю доповнюване недовірою до чужих (конкретно обумовлених) етнічних спільнот і (у крайніх проявах) — відмова їм у праві на існування. Типовий для цивілізацій локального типу, чия культура ґрунтується на осьовій аксіологічній опозиції Ми — Вони. Н. виникає як реакція етносу на деструктивні впливи зовнішнього оточення (економічні, соціальні і політичні процеси, іноетнічні впливи). Н. як політичний принцип, згідно з яким етнічні межі не мають перетинатися політичними кордонами і, зокрема, етнічні кордони в межах певної держави не повинні відокремлювати правителів від решти, виробився в процесах утворення національних держав, розпаду імперій і відділення колоній від метрополій. Таким чином Н. — як «фактор впливу» перевершив і світові релігії докапіталістичних суспільств, і державні утворення імперського типу Нового часу. У першій таксономії Н. протистояв християнству і космополітизмові, у другій — інтернаціоналізмові й імперіалізмові. У рамках мононаціональних держав Н. може варіюватися від ізоляціонізму (Албанія 60-80-х XX ст.) до експансіонізму («японська модель»). У залежності від історичної долі, чисельності, специфіки домінуючих у його границях способів діяльності, ступеня розбіжностей його культурних норм із сусідами тощо — реакція етносу (або «градус» націоналізму) може кардинально змінюватися. Н. виступив, зокрема, відповідною реакцією багатьох етнічних спільнот на загальносвітовий процес інтернаціоналізації, що посилюється. Ця тенденція в контексті історичного досвіду стала неоднозначною. В екстремальних варіантах прояву Н. у національній свідомості відбувається фетишизація власне етнічного початку, що починає розглядатися як гранична підстава буття даної спільності людей, як єдиний критерій диференціації між ними. Етнічне стає об'єктом свого роду культу (аж до ритуалізації). Н. найчастіше зводить етнічні розбіжності до генетичних, а останні — до їх зовнішніх проявів, що і визначаються як єдиний фактор, що конституює національну цілісність. Ідеологія Н. постулює також пріоритет національних цінностей перед особистісними, пріоритет державності перед будь-якими іншими формами соціальної самоорганізації етносу, пріоритет міфологізованого національного минулого і бажаного майбутнього перед сьогоденням, пріоритет «культурної» і «народної» самобутності перед установками «неукоріненої» інтелігенції. Для індивіда в умовах кризи традиційних суспільних інститутів етнос — найбільш стійка референтна група, а Н. — найдоступніший психологічний субститут виходу зі станів фрустрації. Неминуче недооцінюючи всю складну систему створеної етносом господарської, політичної, духовної культури, результати численних міжетнічних взаємопроникнень (у тому числі і генетичних), що мали місце в історичній долі даного народу, Н. абсолютизує етнічну замкнутість, що веде до застою, спрощення й упадку даної національної культури. Н. — непозбутня й у певному сенсі позитивна риса людського співтовариства, тому що навіть потенційна погроза його експансії необхідно стимулює процеси оновлювальної трансформації структур міжнародного співробітництва в вирішенні глобальних проблем і оптимізації всієї сукупності міждержавних відносин.
Історія
Окремі прояви національних почуттів і національних рухів зустрічаються у стародавні, античні та середні віки (почуття відмінності стародавніх євреїв від невірних, античних греків від варварів, французько-англійський конфлікт під час Столітньої війни1337—1453 і т. д. Але як масове й загальнопоширене явище націоналізм характерний в основному для новітніх часів. Більшість політичних і культурних явищ раніше цього часу мали універсальний, а не національний характер: найпоширенішою формою державних утворень були імперії, а не національні держави; релігії мали світовий характер і т. д. Як правило, більшість населення не була свідома своєї національної відокремленості. Націю, як політичне (але не етнічне) утворення уособлював т.зв, репрезентативний клас (дворянство у Росії та Франції, шляхта у Польщі чи козацтво в Україні). Нерідко верхівка цього класу за своєю етнічною приналежністю відрізнялась від основної маси населення (як династія норманів у середньовічній Англії та династія Рюриковичів у Київській Русі).
17-18 сторіччя
Початок утвердження націоналізму як універсального явища поклали англійська (17 ст.) і французька (18 ст.) революції, які скасували королівську владу і проголосили націю об'єднанням вільних громадян й джерелом державної суверенності. Дух націоналізму в Європі поширився завдяки війнам Наполеона І Бонапарта, який, з одного боку, підтримав національні рухи Італії і Польщі, а з другого боку викликав вибух патріотичних почуттів серед поневолених народів -німців, іспанців, італійців, росіян. Після поразки Пруссії у війні з Наполеоном (1806) німецький філософ Йоганн Готліб Фіхте (1762—1814) у «Промовах до німецької нації» (1808) закликав німців до національного відродження та встановлення свого культурного лідерства у світі. У 1810 у Берліні була організована перша гімнастична організація, яка ставила собі за мету військове виховання молоді у дусі національних ідеалів. У 1815 у Йєнському університеті було створене перше націоналістично-студентське товариство «Burschenschaft». Діяльність цих молодіжних організацій була підпорядкована меті національного об'єднання і здобуття національної незалежності; вони послужили зразком для пізніших національно-парамілітарних та студентських організацій серед слов'янських народів (чеських, польських, українських «Соколів», студентських громад тощо). Теоретичне обґрунтування Н. знайшов в ідеях романтизму, який стверджував особливу мистецьку вартість народних традицій, народної мови. Теоретики романтизму — передусім німецький філософ Йоганн Готфрид Гердер (1744—1803) — особливу увагу приділяли слов'янським народам, які ніби-то зберегли свої традиції у незіпсованому і первісному вигляді, і тому передбачали велике майбутнє для слов'янських народів. (Гердер окремо відзначав особливу роль українців). Німецька класична філософія, у першу чергу у працях Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831), хоча й відкидала романтичну традицію, обґрунтувала ідею національної держави не лише як об'єднання всіх громадян заради ідеалів свободи, безпеки і щастя, але як органічної особи, як втілення божественної ідеї на землі та уособлення найвищої стадії у суспільному розвитку.
Перша половина 19-го сторіччя
Віденський конгрес 1815 лише частково визнав ідею національної держави у післявоєнному врегулюванні кордонів Європи, дозволивши утворення конфедерації малих німецьких держав (т. зв. Bund) та погодившись на виділення польської території Російської імперії в окреме автономне Варшавське королівство. Однак Віденський конгрес не поставив під сумнів сам факт доцільності існування імперій, а, навпаки, прагнув зберегти status quo з переддня Французької революції і наполеонівських воєн. Революції 1830-31 поклали край системі, утвореній Віденським конгресом, і послужили поштовхом для для національних повстань у Бельгії (яка у 1831 була визнана незалежною державою), поляків (1830-31 і 1848) та італійців (1831). Поразка польського та італійського повстання привела до утворення в еміграційних національно-революційних організацій — «Молодої Італії» (1831), «Молодої Польщі» (1834), які в наступні десятиліття послужили праобразом подібних організацій серед інших народів — «Молодої Ірландії» (1840), «Молодої Туреччини», «Молодого Китаю» та ін. Лідер Молодої Італії Джузеппе Мацзіні (1805—1872) сформулював принцип: «Кожній нації — держава».
На початку 19 століття націоналізм перестав бути західноєвропейським явищем, поширившись на нові історичні регіони. У Південній Америці розгорнулися національно-визвольні рухи проти іспанської влади на чолі з венесуельцем Сімоном Боліваром (1783—1830) й аргентинцем Хозе де Сан Мартіном (1778—1850). У результаті повстанських рухів іспанську владу над південноамериканськими колоніями було ліквідовано, і проголошено незалежність Парагваю (1811), Аргентини (1816), Чілі (1818), Венесуели, Мексики, Перу (1821), Бразилії (1822), Болівії (1825), Уругваю (1828). Надзвичайно багатим на національні рухи був регіон Центрально-Східної Європи, яка перебувала під владою трьох імперій — Австрійської, Османської і Російської. Початок національному відродженню серед народів цього регіону поклали учені, дослідники історії, мови, фольклору — словак Я. Коллар (1794—1852), чех Ф. Палацький (1798—1876) та К. Гавлічек (1821—1854), південні слов'яни Л. Гай (1809—1872) і В. Караджич (1787—1864), обидва — засновники т.зв. іллірійського руху, який ставив собі за мету об'єднання південних слов'ян у єдину державу (Югославію), румуни С.Клайн (1745—1806) та Г. Лазар (1779—1823). Наполеонівські війни та польське визвольне повстання 1830—1831 прискорили кристалізацію національних рухів у Російській імперії. Формування російської національної свідомості одержало сильний поштовх у результаті Уварівських реформ, які проголосили «народність» (національність) разом з «самодержавством» і «православ'ям» основоположними принципами Російської імперії. Реформи Уварова поклали початок посиленій русифікації державного апарату та інших, неросійських народів, які проживали на території Російської імперії. Відповіддю на них була активізація національних рухів поневолених народів. Це стосувалося, зокрема, українського національного відродження, яке бере свої початки від перших спроб утворення нової літературної мови («Енеїда» І. Котляревського, 1798) та боротьби нащадків козацької старшини, які стали російськими дворянами, за збереження автономних прав України в Російській імперії. Активізація національного руху привела до утворення Кирило-Мефодіївського Братства (1846—1847), провідні діячі якого — Т. Шевченко (1814—1861), П. Куліш (1819—1897), М. Костамаров (1817—1885) — відіграли вирішальну роль у формуванні ідеології модерного українського націоналізму. В Австрійській імперії українське національне відродження було пов'язане у першу чергу з діяльністю «Руської Трійці» (1830-і рр.) та Головної Руської Ради, ін. українських організацій під час революції 1848.
Революція 1848 послужила сильним поштовхом для розвитку національних рухів і формування їхніх політичних програм. Разом з тим, вона вперше засвідчила, що національні рухи поневолених народів можуть перебувати у конфлікті між собою (як польський та український, угорський і словацький та ін. національні рухи). На загострення такого конфлікту вплинула поява нових інтелектуальних течій — гегельянства, марксизму та ін., які проголосили, що національні рухи т. зв. недержавних (неісторичних або малих) народів (такі як чеський, словацький, український, єврейський та ін. рухи) суперечать історичному прогресу, оскільки призначенням цих народів є ніби-то асиміляція і поступове розчинення у тілі державних (російського, німецького, польського, угорського та ін.) народів. Іншим новим явищем у розвитку націоналізму після революції 1848 було поєднання національних вимог з вимогами проведення реформ і модернізації економіки. Ідеологом цієї течії був німецький економіст Фрідріх Ліст (1783—1846), який вимагав введення високих митних тарифів для захисту внутрішнього національного ринку і прискорення індустріалізації, будівництва залізниць для економічного об'єднання розрізнених національних територій, розвитку національної освіти тощо
Друга половина 19-го сторіччя
У другій половині 19 ст. успішно завершилося об'єднання італійської та німецької нації. У результаті дипломатичних успіхів прем'єр міністра Сардінії графа К. Кавура (1810—1961) та військових походів повстанців на чолі з Дж. Гарібальді більшість території Італії було об'єднано (1859—1861) під владою короля Віктора Емануїла І, а Рим приєднаний (1870) да Італійської держави. Приклад Італії стимулював відродження руху за об'єднання Німеччини. У німецькому русі виділялися дві концепції вирішення німецького питання: великонімецька передбачала утворення Великої Німеччини, яка включала б й Австрійську імперію; малонімецька виключала Австрію зі складу майбутньої німецької держави і виступала за об'єднання всіх німецьких земель навколо Прусcії. У 1860-х рр. перемогла малонімецька концепція. В результаті перемоги у австро-пруcській війні (1866) Пруcсія під проводом прем'єр-міністра О.фон Бісмарка (1815—1898) об'єднала німецькі землі, а після перемоги у франко-пруcській війні було проголошено нову Німецьку імперію (1870). Поразка Австрії привела до внутрішньої реорганізації Австрійської імперії. Оскільки вона більше не претендувала на роль німецької держави, було зроблено певні поступки на користь ненімецьких народів — угорців, поляків, чехів. Було виділене в окрему державно-адміністративну одиницю Угорське королівство, й імперію було перетворено у дуалістичну Австро-Угорську монархію (1867). Широкі автономні права було надано полякам у Галичині, що, у свою чергу, привело до загострення польсько-українського конфлікту.
Лібералізація політичного режиму у Російській імперії у 1860-70-х рр. спричинилася до активізації національних рухів неросійських народів — фінів, литовців, українців та ін. Однак польське повстання 1863, а згодом посилення політичної реакції після вбивства Олександра II (1881) посилили репресивні заходи проти неросійських національних культур (аж до їх фактичної заборони, як у випадку з українським національним рухом після Валуевського указу 1863 та Емського акту1876). Нова короткочасна хвиля лібералізації національної політики і піднесення національних рухів відбулася під час та в перші роки після революції 1905-07, однак їй було покладено край політикою столипінської реакції. В умовах постійних переслідувань деякі національні рухи (як український і польський) змушені були перенести центр своєї діяльності в Австрійську імперію, інші (як литовський) — розвинути сітку нелегальних шкіл, видавництв тощо
Іншим фактором посилення національних рухів у Європі, особливо у її південній і східній частині, стала боротьба навколо спадщини Османської імперії, яка в другий половині 19 ст. переживала занепад. У результаті Кримської 1853-56, російсько-турецької війни 1877—1878 та повстання південнослов'янських народів Румунію, Сербію і Чорногорію було визнано на Берлінському конгресі 1878 самостійними державами, а Болгарію — як автономне князівство під турецьким протекторатом (у 1908 її проголошено самостійною державою). Зворотньою стороною військових поразок Османської імперії було зародження руху «молодотурків» (1860—1876), які ставили завдання модернізувати свою країну за зразком європейських національних держав. Однак під час їхнього правління (1908—1918) молодотуркам не вдалося розв'язати суперечності між багатонаціональною імперією, яку вони хотіли зберегти, і національною державою, яку вони хотіли збудувати. Більш успішним були, однак, аналогічні спроби у Японії, де під час правління імператора Мейджі (1867—1912) було утворено національну державу за прусським зразком.
Особливістю національних рухів наприкінці 19 — на поч. 20 ст. було те, що вони набрали масового і чітко політичного характеру. У Західній Європі активізувалось фламандське відродження у Бельгії, каталонське і баскське — в Іспанії. Політичними вимогами двох останніх було перетворення Іспанії у федеративну державу; частково їх було реалізовано у часи Іспанської республіки (1931—1939), однак утвердження диктатури Франко супроводжувалося відновленням централізму. Деякі із національних конфліктів у Західній Європі знайшли мирне розв'язання. Норвегія, яка у 1814 перебувала у складі Швеції, від'єдналася у 1905; Ісландія, що з 1830 входила у склад Данії, у 1918 стала незалежною республікою. Більш гострих форм набрала боротьба за визволення Ірландії з-під влади Англії, яка увінчалась проголошенням Ірландської республіки у 1921. Та національні конфлікти на Балканському п-ві: дві балканські війни (1912 і 1913) та вбивство австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда у Сараєво (28.6.1914) послужили поштовхом до Першої світової війни.
Початок 20-сторіччя, розпад імперій
Перша світова війна 1914-18 привела до розпаду Австро-Угорської, Турецької та Російської імперій. Новий післявоєнний політичний порядок, який проголосив американський президент В. Вільсоном у «14пунктах» (1918), одним із основоположних принципів визнавав право нації на самовизначення. Його було частково втілено у Версальській системі, яка визнала утворення й незалежність нових національних держав — Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, Польщі, Чехословаччини, Югославії. Однак цей принцип було проведено вибірково. Він не стосувався тих національних рухів, які в часи війни перебували у ворожому до Антанти таборі Центральних держав (у тому числі — до українців). Повоєнне влаштування державних кордонів було проведено так, що деякі формально національні держави (Польща, Румунія) були за суттю мініімперіями, в яких національні меншості становили 20-30 % населення; інші ж, утворені як добровільні об'єднання декількох націй, забезпечували домінатні позиції лише одній (чехам у Чехословаччині, сербам у Югославії). Інші народи (як українці) опинилися зразу у складі декількох держав. Окрім того, обмеження територій держав, які зазнали поразки, до їхнього етнічного ядра (Німеччина, Угорщина) породжували серед їхнього населення сильні реваншистські настрої. Суперечність між правом націй на самовизначення, яке проголосили ліберальні держави (США, Англією, Францією), та конкретним його втіленням у Версальській системі створювало сприятливий ґрунт для виникнення агресивного, шовіністичного і ксенофобного Н. Його ідеологічним обґрунтуванням стали расистські теорії А. де Гобіно (1818—1882) та ідеологія інтегрального націоналізму — націоналізму, який відкидає ліберальні цінності як застарілі ради торжества національних інтересів і проповідує рішучі і беззастережні дії, — яку сформулювали Ш. Морра (1868—1952) та М. Барре (1862—1923). В українському національному русі утвердження інтегрального націоналізму було пов'язане з ідеологією Д. Донцова (1883—1973) та діяльністю Організації Українських Націоналістів у 1930-х рр.
Передвоєнні роки та Друга світова війна
Утвердження тоталітарних режимів у Радянському Союзі, Німеччині, Японії та ін. країнах у 1930—1940 привело до посилення нового типу національних рухів — панславістського, пангерманського і паназіатського. Панславізм первісно виник серед слов'ян Австрійської імперії, що прагнули її перетворення у федерацію рівноправних народів, серед яких слов'янські народи становили б більшість. Протягом 19 ст. існувало декілька різновидів панславістської ідеології (зокрема, лідери Кирило-Мефодіївського Братства прагнули встановлення федеративної слов'янської республіки з центром у Києві). Однак після краху планів перетворення Австрійської імперії у федерацію (у зв'язку з проголошенням австро-угорського компромісу 1867) більшість лідерів й ідеологів панславістського руху приписували особливу роль Росії, яку, як справжню християнську державу, ніби-то покликав Бог для спасіння людства, поширення ідеалів миру і справедливості у світі. Після перемоги більшовиків у революції і громадянській війні в Росії 1917-20 ідеологію панславізму було поєднано з комуністичними гаслами. Росіян було проголошено справжнім соціалістичним народом, покликаним ширити ідеали комунізму серед інших націй. Під цими гаслами у 1917-20 було здобуто перемогу над національно-визвольними рухами неросійських народів — українцями, вірменами, грузинами та ін., що прагнули відокремитися від Російської імперії та утворити свої національні держави. Після перемоги СРСР у Другій світовій війні 1939—45 Й. Сталін зреалізував найсміливіші плани російських панславістів, об'єднавши всі слов'янські народи під російським керівництвом і поширивши впливи на Центральну і Південну Європу..
