Кожного разу, як тільки через Самбір везли когось із Героїв Небесної Сотні чи АТО, неодмінно був на Площі Пам’яті - то вже якийсь своєрідний ритуал, точніше навіть, необхідність зустріти домовину з незнайомим мені молодим чоловіком, який загинув за те, щоб у нас не було лихоліття. І щоразу переконую себе у тому, що на похороні ти журналіст, який має збирати матеріал і бути холоднокровним, але не виходить. Людське бере гору…

Каюся, що Героя з Хирова Володимира Сачека не зустрічав. Було надто пізно - глуха ніч, а вранці - до роботи. Каюся, бо пошкодував свій сон, хоча хлопці на сході того сну й не мають… Це уже потім нам розповіли ті, які були на Площі Пам’яті - людей зібралося більше сотні - масово прийшли педагоги і юні пластуни зі своїми лампадками, були представники влади і священики... Акурат у той час, коли жалобний ескорт піднявся на "львівський міст", несподівано згасло вуличне світло. Світився лиш місяць, пам'ятник Героям Небесної Сотні і сотні лампадок. А ще ту печальну мить берегли старі дерева парку культури, окутані ніжним білим інієм… Але місто однаково не спало - спочатку був Гімн, потім традиційне для такої події "Пливе кача", а вже тоді сотні машин увімкнули сигнали, щоб нагадати сонному Самбору, нагадати таким, як я, що у такі хвилини не сплять…

У жалобу поринув і Хирів, де жив Володимир Сачек. Нам розповіли, що цей похорон на Старосамбірщині був найбільш велелюдним. Сюди потягнулися не тільки містяни, а й масово - мешканці навколишніх містечок та сіл, щоб гуртом виголосити молитву і вкотре переконати себе і всіх у тому, що ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ..   

ДЖЕРЕЛО:Роман ІВАНЧУК ВЗ САМБІР