Микола Іванович Затварницький (*бл.1918, Росохи - †2009, Рогатин) – народився у звичайній сільській родині, яка мешкала в гірському бойківському селі Росохи, що на Старосамбірщині, росло дев'ятеро дітей - цілісінький дитсадок. Жилося сутужно.
З малечку маленький Микола тягнувся до наук. Своєю впертістю і старанністю домігся права навчатися в Самбірській гімназії, яку закінчив на відмінно.
Ази лісівничої науки Микола освоював у поляків. Вони, звісно, ставилися до корінного населення зі своєю традиційною шляхетською зверхністю і рідко коли вдавалися до послуг українців. Але тямущого хлопця, випускника гімназії, допустили у своє коло для складання звітів. Робота в лісі була престижною і матеріально вигідною. Лісівник щомісяця отримував зарплатню в розмірі 360 злотих (тоді на них можна було купити три породисті корови). Миколі платили 120 злотих, частину з яких він віддавав на утримання своєї родини.

З часом виникла потреба у здобутті фахової освіти. Микола затварницький вступив на навчання в Болехівську лісову школу, де отримав перші фундаментальні знання з лісової нуки. Згодом, наприкінці 50-х років, отримав диплом Львівського лісотехнічного інституту. Микола Затварницький досконало володів теорією і практикою на рівні лісівника, тому і знадобився радянській владі. Він з ентузіазмом узявся за роботу в Бібрському лісництві, що на Львівщині. У серпні 1946 року Затварницький перебрався на Івано-Франківщину , де очолив Рогатинське лісництво. На відміну від попередніх доглянутих масивів, котрі перебували під охороною держави і де раніше працював Затварницький, на Рогатинщині він побачив зовсім іншу картину. До вересня 1939 року рогатинські ліси були розділені між 180 власниками-чужинцями. Дехто цілеспрямовано і довго "витискав" із насаджень максимум прибутків. Такі прадавні місцеві породи, як дуб і бук, почали зникати, поступаючись місцем малоцінному поросленому грабові.

"То була дуже важка праця, але я її любив, - розповідав пан Микола. - Прийняв, так би мовити, голе лісництво і змушений був пішки ходити по всьому району, аж поки через два роки не купили коней. Роботи - непочатий край, а місцеві люди після війни з пересторогою ставилися до можливості працювати в лісі, який нерідко ставав полем бою між вояками УПА та радянськими спецзагонами. Нам, зрештою, вдалося сформувати 15 бригад, здебільшого жіночих, і щороку висаджувати по 300 гектарів лісу, дочиста вирубуючи засмічену територію. Старалися передусім відновити насадження бука, якому, аби досягти стиглості, треба рости 100 років. Ця порода має тонку, надзвичайно чутливу до механічних ушкоджень кору, тому вимагає до себе особливої уваги і старання. Бук відтворюється сам, а ми першими спробували вирощувати сіянці у шкілках і вже потім переносити їх на підготовлені ділянки. У такий спосіб цією породою засаджено 82,5 гектара. Між іншим, наш рогатинський бук, за оцінками авторитетних фахівців, нині вважається найкращим у Європі". Очолюване Миколою Затварницьким лісництво упродовж 32 років також визнавали кращим серед аналогічних підрозділів Івано-Франківського лісокомбінату, двічі воно було другим і лише раз - третім. Подивитися на дива, які робив рогатинський лісівник зі своїми однодумцями, приїжджали колеги мало не зі всієї України, а харківські та ленінградські вчені не полінувалися відійти від кафедр, аби на власні очі побачити в роботі винайдений Затварницьким "лісовий" плуг, який заміняв 42 "жіночі сили" із сапами та іншу малу механізацію.

Уперше побачивши Рогатин, щойно призначений лісівник здивувався, що в центрі цього старовинного міста немає ні парку, ні скверу. Загорівся ідеєю заповнити "пробіл". Але підгримки в районного керівництва не знайшов. Років чотири ходив до голови, як по свячену воду - безрезультатно. Запал почав згасати, та нового поштовху додав випадок. Якось розігралася буря і застала на "місці непосадженого парку" двох жінок із дитячими візками. Молоді мами ледь не лягали зверху, щоб захистити малюків від пилюки, яка літала. Був би парк, подумав Затварницький, стихія мала б менше простору. Знову зачастив до влади. Після чергових відвідин вийшов із кабінету голови і спересердя вимовив: "А най його шлях трафить". Саме в цей час мимо проходив перший секретар райкому партії Кононенко - дуже порядний, за словами пана Миколи, чоловік, і запитав, що сталося. Як не ухилявся лісівник від прямої відповіді, але мусив викласти причину свого роздратування. Перший пообіцяв допомогти, і невдовзі справді виділили під парк 5 гектарів землі біля районної лікарні. Рішення було прийнято в березні, а наступного місяця лісівники почали садити деревця, з-поміж яких - кілька екзотичних платанів та тюльпанове дерево. Парк росте й міцніє, хоча екзотику послідовники не вберегли.

Важко Миколі Івановичу давалися рогатинські ліси, котрі займають третину території району. - ціною трьох рубців на серці. Два інфаркти - до пенсії, один - після. Підліковувався і знову брався за роботу. На заслуженому відпочинку ще ціле десятиліття очолював районне товариство УТМР. Звірину й рибу беріг так само ретельно. Та в останні роки через хворобу в ліс не навідувався і мріяв, що там, як завжди, зразковий порядок.